Кажуть, що на Воздвиження востаннє по-літньому гріє сонце. Може, воно так і є. Та, переживши неабияку спеку цьогорічного серпня й відразу «влетівши» в дощову та холодну осінь, ми уже встигли й засумувати за сонцем. Хоча б не таким і теплим, але ясним.
А саме такий «день семи погод», 29 вересня (було все: і дощ, і хмари, і сонце, хіба тільки першого снігу не бачили) – став для нас, співробітників НУХТ, днем виїзду до давнього, але вічно молодого Чернігова.
Символічний вияв синтезу почуттів і думок, які стрімко змінювали одна одну під час дороги, синтезу образів природи та культурологічних концептів у нашій поїздці можна назвати рідкісним словом «чароманть». Це – феномен, тлумачення якого не знайдеш у словнику сучасної української мови, проте який, за спостереженням видатного філософа та лінгвіста ХІХ століття Платона Лукашевича, став джерелом величезної кількості образних слів. У цій лексемі сполучилися слов’янське «чари» та грецьке «мантика» – мистецтво ворожіння. Саме ворожіння, а ще ширше – священнодійство були й лишаються синонімами істинної поезії. Поезії, яка завжди торкає струни душі – будучи прочитаною і в молодому, й у зрілому віці, і в стінах рідного дому, і в дорозі.
Сьогоднішню екскурсію кожен із нас міг визначити як природознавчу або етимологічну. Говорили про що завгодно – і про пам’ятки історії та культури (Козелецький храм Святих Адріана й Наталії, Єкатерининський собор у Чернігові, Іллінський монастир із таємничими підземними келіями та храмами); і про назви географічних об’єктів (Козелець, Чернігів, Сираї, Семиполки, Остер, Десна). Але чималу увагу приділено було й красі осінньої природи, яка породила силу-силенну оповідей та віршів…
Осінь – улюблена пора року поетів, художників, музикантів. Та й як можна не любити осінь, коли вона така чудова, щедра, багата, яскрава? І хоч восени дедалі частіше сіє дрібний дощик, що навіває сум і журбу, у багатьох людей цей час асоціюється з яскравими кольорами та розмаїттям барв, які знаменують щедрий урожай та багатство плодів рідної землі. Недарма у творах живопису осінь найчастіше персоніфікується у вигляді зрілої жінки, яка несе плоди. Осінь – чарівниця, за порухом пера якої навіть квіти та рослини вершать у природі певні ритуали, виступаючи мов живі істоти:
Глянь, яка жоржин тут повінь!
І червоні, й малинові…
Де вже їм шукати рівні –
Достеменно гетьманівни.
Так писала про осінні квіти Оксана Лятуринська, представниця української діаспори. У її ліриці образи мистецтв, зливаючись із елементами природного довкілля, передають мінливість зовнішнього світу та порухи людської душі. Саме так утілювала поетеса свій задум – перекласти метамову образотворчого мистецтва на мову слів, аби ми, прочитавши вірша й надалі відтворивши його в уяві під час подорожі, змогли по-новому побачити осінь – художницю з «барвами княжими».
По дорозі до Чернігова та назад, під час екскурсій і прогулянок вулицями міста усі ми отримали добру нагоду пройти майстер-клас із «чаромантія». Наша уява перетворювала кожне явище, кожен предмет довкілля на суголосся сенсорних образів, де звуки мають запах, запахи мають колір, а кольори звучать,
… де свічами стримлять хвостаті груші
І пахне м’ятою ворожки чароманть,
Де тиш така, що й словом не порушиш
(Тремтять лиш зорі й чебреці п’янять),
Де око мальви не здрімне й вночі,
Де ніч – з козацьким сонцем на плечі.
А такими словами оспівав свою рідну осінню Чернігівщину Анатолій Мойсієнко – доктор філології з Національного університету імені Тараса Шевченка.
І наприкінці нашої подорожі «козацьке сонце», зглянувшись-таки над нами, вийшло з-за хмар і, доки могло, супроводжувало автобус. До самого кордону між Чернігівською та Київською областями.
…Нема нічого дивовижнішого за осінню мандрівку. Їдеш автобусом, а крізь листя дерев – жовте, червоне, а подекуди ще й зелене – не видно нічого, окрім неба, сповненого сонячним світлом і ледь відчутним пізнім теплом. І мимоволі думаєш, що ти – не де-небудь, а на самому краю Землі. Тільки за деякий час у цій безодні вимальовуються обриси Єкатерининського собору на в’їзді до Чернігова, а потім, уже на зворотному шляху, – силуети Броварів-пивоварів, висоток на Лісовому масиві, і, попри сутінки, здається, що ще трохи – і побачиш свій будинок. Хоча б вогні рідної вулиці.
А потім – коли, утомившись, тільки склепиш повіки, – знову бачаться на зеленому тлі дивовижні орнаменти чорними, жовтими та червоними нитками. Може, то рушник Осені, а може – вишитий вірш. В’язь жовтих і червоних літер. Навколо ікони Божої Матері «Зглянься на смирення», яку вшановують саме 29 вересня і якій я присвятила свого вірша:
Сріблястий звук витягується в дріт,
Сріблястий дріт сплітає філіграні
На світлому небесному екрані
Над куполами Золотих воріт.
Із хмарки – шати Немовляті й Панні,
Із сонця – сяйних німбів дивоцвіт,
Із ластівок – два лики, мов привіт,
А поза всім – осінні далі пряні.
І так щораз, як вересень буяє,
В кіоті неба київського сяє
Нерукотворним образом добра
Ікона давня – «Зглянься на смирення»,
Даруючи надію та натхнення
Тому, хто вперше взявся до пера.
Так, коли іноді побачиш яке неймовірне диво, просто дивлячись на сонце крізь віти дерев, а іноді почуєш яку особливу ноту у цвірінчанні синичок, – одразу хочеш про все розповісти. А якщо буде натхнення – то й написати. От вона – сила «чаромантія».
Наталія Науменко
професор кафедри іноземних мов професійного спрямування
