Разом із новим навчальним роком розпочався і новий цикл активностей для нашого колективу від Профкому співробітників НУХТ. І першою стала цікава, насичена екскурсія «Латинський квартал», назва якого виникла по аналогії з паризьким латинським кварталом, де мешкали студенти Сорбонни.
У центрі Києва був свій Латинський квартал – місцевість, навколо головного корпусу Київського національного університету імені Тараса Шевченка, упритул з нашим закладом вищої освіти.
Учасники екскурсії познайомилися з цікавою історією цієї місцини, життям студентства, викладачів і визначних людей, які творили історію Києва і України. Бо колись, так само, як і у французький столиці, київський Латинський квартал був веселим місцем. Тут ніколи не стихав гомін, відбувалися гучні вечірки, життя нестримно вирувало. Водночас, за стінами будиночків, не знаючи втоми, навчалися майбутні академіки, вчені, революціонери від науки.
Багато хто з власного досвіду знає, що таке бути студентом. Як правило, це дуже веселі та сповнені пригод часи. Часи гулянок із друзями – такими ж студентами, безсонні ночі напередодні сесії та одвічно порожні кишені. І прокинулося життя на Черепановій горі, Паньківщині лише тоді, коли в Києві у 1834 році відкрився університет Святого Володимира. Студенти для зручності селилися неподалік цього монументального червоного будинку. Через це, а також через те, що мовою навчання була латина, і саму цю містину кияни називали Латинським кварталом. До досить бідного тоді Латинського кварталу входили престижні нині вулиці: Володимирська, Велика Васильківська, Шулявська, Тарасівська, Паньківська, Микільсько-Ботанічна та інші, якими профкомівці НУХТ прогулялися і вдихнули дух тих часів.
Мешканці району швидко оцінили, який зиск вони можуть мати з такого сусідства і почали масово здавати в найм студентам кімнати. Це був район маленьких будиночків, тихих садків і дешевих квартир. Типову садибу цього кварталу колишні студенти описували як невеличкий старий будинок із почорнілим від часу дахом та де-не-де порослим зеленим мохом. Китайські троянди та герань у вікнах, хазяйка – вдова-дячиха з 15-тирічною дочкою, що жили в передній кімнаті за ширмою, та троє студентів, які займали всі три кімнати з осені до літа. Усередині ці квартири теж були простими. Схожі на ці дешеві квартири передавалися у спадок від одного покоління студентів до іншого.
У той час в університеті навчалися студенти як своїм, так і державним коштом. Бюджетники спершу мешкали на четвертому поверсі університету. А ті студенти, що платили за навчання, знімали кімнати в Латинському кварталі. У 1858 році ситуація дещо змінилась. Опікун Київського навчального округу Микола Пирогов вирішив просто видавати бюджетним учням гроші на утримання. Вони отримували 143 рублі сріблом на рік. І шукали помешкання в тому ж таки місці, де і їхні більш заможні товариші.
Олександр Романович-Славатський, що був студентом, а пізніше професором і завідувачем університетської кафедри, залишив спогади про свої молоді роки. Він писав, що приміщення здавали частіше всього старі діви та вдови. За кімнату з обідом і утримання свого слуги потрібно було платити 7-8 рублів на місяць. Прості кімнати коштували 3-4 рублі на місяць.
Професори ж отримували 300 рублів у рік на оренду помешкання. Вони могли собі дозволити мешкати у просторих, великих квартирах. До того ж часто викладачі здавали кімнати студентам. При чому ціна в них була на рівень вищою, ніж в середньому у Латинському кварталі. Однак своїм квартирантам вони допомагали в навчанні.
Великою популярністю користувалися дешеві їдальні в приватних будинках місцевості. Там подавали борщ, клецки, вареники, зрази, пончики, бабки. Комплексний обід коштував 3 рублі на місяць. Розташовувалися вони в приватних міщанських будинках. Довідатися про те, що в тому чи в іншому домі пропонують стіл, було легко. Господині заявляли про на воротах з написами «Тута дається стол». Спеціальних студентських столових у ту пору ще й близько не було, вони з’явилися у 60-х роках XIX століття. У готелях і трактирах студенти не обідали – це було і дорого, і не заведено так було серед студентства. Мемуарист зберіг для нас ім’я та адресу однієї такої господині, яка за гроші, зрозуміло, годувала чемну молодь. Звали її пані Будераска. Жила вона в маленькому будинку, на розі вулиць Володимирської та Саксаганського (тоді Жандармської).
Ця жінка і справді була винятком із загального правила. У решті міста господині вимагали плату за стіл на місяць уперед. Обід зазвичай складався з двох або трьох страв. Найчастіше до столу подавалися борщ, зрази та смажене м’ясо. За кухмістерською термінологією – біфштекс. А ще, вареники з сиром, кльоцки для студентів-поляків і різноманітні бабки та пончики. Усе, що готувалося в домі мадам Будераски, було доволі смачним і ситним. Хліба ж тут давали їсти стільки, скільки душа забажає. Такий повний обід коштував три рублі сріблом на місяць.
Але були й інші столові. Студентам доводилося дійсно довго шукати стіл, перш ніж вони знаходили для себе справді хороше місце. Сильно не пощастило свого часу компанії студентів з Волині. Вони оселилися в 1859 році в домі однієї полковниці на Тарасівській вулиці. Обідати компанія вирішила в сусідньому будинку. Це місце сильно відрізнялося від того, чим був заклад пані Будераски. Тамтешня господиня не балувала своїх клієнтів. Борщ у цьому закладі готували зі шкарлупок гороху та квасолі. Відмовитися же від того столу було неможливо, адже недосвідчені студенти нерідко платили за кілька місяців наперед.
Улюбленим місцем прогулянок студентів, як і решти мешканців кварталу, був старовинний байковий гай над Либіддю. Публіка відпочивала тут патріархально, по-сімейному. У тіні вікових дубів вони сиділи із самоварами, милуючись прекрасними панорамами Києва та його околиць.
Тут же, у Латинському кварталі, поблизу теперішньої Либідської площі студенти відкрили свою першу недільну школу. У ній вони навчали грамоти фабричних і дітей бідних міщан. Утім місцевість ця прославилася не лише дешевими столовими та недільною школою, але й своєрідними вільним норовами. У 60-х роках XIX століття ця хвороба вже пройшла, але до того квартал мав славу місця, де здійснювались неймовірні витівки студентів університету. Зазвичай час дурощів припадав на ніч: починалося все з пиятики. А вранці містом ширилися чутки про чергові буйства молоді. Витівки ці були не завжди безневинними, наприклад, студенти могли вчинити бійку та рознести повністю якийсь бордель, або на ранок здивовані мешканці могли побачити, що всі вивіски на крамницях поміняли місцями. Найвеселішим було те, що спіймати цих хуліганів поліції вдавалося рідко. Серед ватажків у сорокових роках був особливо відомий якийсь студент Ер. Він глибоко зневажав мордобій і дебош як примітивні й недостойні звання студента заняття. Натомість він любив давати на своїй квартирі на Черепановій горі так звані бали сатани. Запрошувати гостей у будь-якій порі року він їздив виключно на санях. Наставав вечір, скликані на бал гості сходились на Черепанову гору. Дім господаря на той момент набував подоби храму володаря пекла. Далі приходила баба з коромислом на плечах. Вона несла два відра горілки для «первоначального промочения глоток». Далі приходив сам господар, переодягнений євреєм та увішаний із ніг до голови бубликами, ковбасами та кошиками з сиром. Наївшись і напившись, уже весела публіка влаштовувала вихід через вікна в сад, і там на горі вони гуляли до ранку. Таких легенд про Латинський квартал збереглось доволі багато. Вони хаотично розкидані сторінками мемуарів і записок сучасників. Цей період студентського життя ніколи особливо не цікавив істориків, тож і відомо про нього небагато. А шкода. Студентське містечко існувало до 1920 року, тоді історія Латинського кварталу закінчилась.
У Латинському кварталі мешкало багато відомих учених і діячів культури. Там винаймали житло Михайло Грушевський, Володимир Вернадський, Микола Василенко, Орест Левицький, Леонід Яснопільський, Леся Українка.
Нині на території Латинського кварталу розташовано кілька музеїв, і цього разу наші екскурсанти відвідали історико-меморіальний музей Михайла Грушевського. На розі вулиць Паньківської і Микільсько-Ботанічної колись розташовувалася садиба, яку 1908 року придбала родина Михайла Грушевського. На її території стояли головний будинок (№ 14) і флігель (№ 9), в якому і наразі і працює музей.
Крім того, екскурсанти пройнялися духом епохи через знайомство з будинками, які є родзинками цього кварталу:
- «Будинок Мороза», названий на честь першого володаря єврейського купця першої гільдії Берла Мороза;
- будинок на розі Скоропадського і Володимирської, в якому знаходиться ректорат Київського університету. У 1992 році на цій будівлі була відкрита меморіальна дошка роботи скульптора В’ячеслава Клокова художнику-граверу Георгію Нарбуту з його профільним портретом і стилізованими нарбутівськими соняшниками по кутах;
- Метеорологічна станція метереологічної обсерваторії Київського університету, в якому сьогодні працює ресторан «Маріо»;
- Маріїнський дитячий притулок, а зараз – інститут психології імені Г.С. Костюка НАПН України;
- колишня садиба поліцейського відділення й пожежної команди Либідської дільниці Києва (1895-97 рр.), де зараз пожежна частина №4;
- будинок на вулиці Тарасівській, 1-б, де з 1914 року мешкала родина і сам Серж Лифар;
- анатомічний театр Київського університету Св. Володимира, навчально-допоміжний заклад медичного факультету Київського університету у XIX столітті, який розташований упритул до корпусів НУХТна вулиці Тарасівській.
Учасники щиро вдячні Профкому співробітників за організацію екскурсії з відвідуванням музею й із нетерпінням очікують на нові відкриття.
Усіх охочих відвідувати пішохідні екскурсії просимо звертатися до Профкому.
