Березень дарує нам особливе передчуття оновлення. На цей місяць випадає весняне рівнодення, коли світло бере розгін, аби зійтися в останньому двобої з темрявою. Недарма у ці дні наші предки-слов’яни святкували Новий рік.
І саме на цей час припадають два свята, що живлять людську душу – Всесвітній день поезії (21 березня) та Міжнародний день театру (27 березня). Ці два мистецтва, мов два крила, підіймають нас над буденністю, і саме цій магії була присвячена нещодавня зустріч із професоркою кафедри іноземних мов професійного спрямування Наталією Науменко у Дніпровській районній дитячій бібліотеці імені Павла Усенка.
Від часів античності, де зароджувалися класична комедія та трагедія, крізь таємниче Середньовіччя і аж до сучасних цифрових перформансів – таким був шлях, який проклала Наталія Науменко. Її розповідь не була простою лекцією – це було живе плетиво історії та емоцій. Було надзвичайно цікаво почути і про зародження музично-драматичних жанрів – опери та оперети, і про застосування різних постановочних прийомів, зокрема таких, як «сцена на сцені» та «хеппенінг». Згадали також про те, що і поезія, і театр мають спільне підґрунтя – обрядові дійства, котрі, як відомо, супроводжувалися співом і танцями. Символічно, що по сусідству з бібліотекою – фольклорний театр «Берегиня» та сквер, присвячений мистецькій діяльності Івана Миколайчука, виконавця головної ролі у поетичному українському фільмі «Тіні забутих предків».
Концентром доповіді Наталії Науменко було становлення індивідуального досвіду – як поетичного, так і глядацького. Досвіду, який у багатьох із нас знаходить своє вираження у літературних творах, тематика яких різноманітна – від першого, ще дитячого знайомства з театром, його реаліями та творцями, і до спроб спроєціювати мистецьку концептосферу на життя природи і на своє місце у ній. Прикладом цьому став такий вірш Наталії Науменко, озвучений у ході лекції:
Мов сцена – поле. Мов завіса – ліс.
І диригент от-от змахне рукою:
В актриси Осені сьогодні бенефіс,
Вона чарує світ своєю грою.
Все вдягнено у жовтий крепдешин,
А небо, як завжди, над нами синє.
Ніде не чути гомону пташин –
Весь світ зібрався у театр осінній.
Хай жовтий – колір суму та розлуки,
Та сонце – також жовте: подивись!
Вже чути увертюри перші звуки,
Завіси крила піднялись увись, –
Останній промінь сонця в залі згас.
Актрисо Осене, ми ждемо Вас!
І хоча поезія ця дещо «не за сезоном», але менше з тим, у ній відбито всі згадані вище мотиви – і перенесення життя природи у площину театральної сцени, і вдале оперування термінами сценічного мистецтва.
Зустріч у бібліотеці водночас стала майданчиком для проведення профорієнтаційної роботи серед присутніх, переважна частина яких – батьки випускників шкіл Дніпровського району. Зокрема, у виступі Наталії Науменко йшлося про внесок в українську культуру діячів, пов’язаних із нашим університетом.
Багатьом відоме ім’я Назара Юрійовича Тобілевича (1909-2001 рр.) – фахівця НУХТ із промислової теплоенергетики, онука творця «Мартина Борулі», «Хазяїна» та «Житейського моря» Івана Карпенка-Карого. Як достеменний патріот України, Назар Тобілевич через просвітницьку діяльність виховував у молодих викладачів і аспірантів різних поколінь відчуття гордості за приналежність до українського роду, до героїчної й трагічної історії нашого народу, до рідної мови та збагачення національної культури. Не забував він і про свою малу Батьківщину – Кропивниччину, де активно долучався до створення й становлення садиби-музею І. К. Карпенка-Карого «Хутір Надія».
Усі згадані в доповіді Наталії Науменко та обговорені в кулуарах факти української культури ще раз довели, що поезія і театр справді неможливі одне без одного, адже вони говорять спільною мовою – мовою серця. Добра дія та добре слово – символічна сув’язь доброго дійства та доброї поезії, які, будучи виявом нерозривного зв’язку людського та природного світів, завжди звучать як молитва.
Поезія – це душевний стан людини, закоханої в іншу людину, в своє довкілля, в свою роботу… Саме закоханість допомагає створити поетичне бачення світу, а вже творчий задум автора, особливий стиль його мислення підкаже, яку форму – чи віршову, чи прозову, чи драматичну, чи есеїстичну – обрати, аби виплекати в ній свій неповторний образ довкілля.
