У ці дні увага всього світу прикута до трагічних подій в Україні. Свій внесок в інформування світової спільноти про правдиву картину російської агресії у нашій столиці зробила й здобувачка освіти Навчально-наукового інституту харчових технологій нашого університету з Киргизстану Гульдана Тологонова. Вона разом із рештою киргизстанців у Києві стала свідком збройного протистояння між Україною й окупантами. З 24 по 28 лютого дівчина перебувала у місті й на собі відчула увесь жах бомбардувань і обстрілів. Евакуюватися їй та землякам допомогли працівники посольства Киргизстану в Україні.
Наразі наша здобувачка перебуває вдома з батьками й дала розгорнуте інтерв’ю інформаційному порталу BULAK.KG – джерело новин Киргизстану, де розповіла про події, свідком яких була, та свою історію порятунку.
Гульдана вступила до нашого університету у 2018 році після закінчення школи в Киргизстані. На запитання кореспондента, чому обрала саме український виш, відповідає, що рішення вступити до нашого університету було пов'язане з бажанням здобути якісну освіту: «…Тим більше, за радянських часів вищевказаний навчальний заклад вважався одним із передових за моєю спеціальністю. І справді, якість освіти у цьому київському університеті відповідає міжнародним стандартам, а диплом котирується у Європі. Дуже примітно, що в Україні навчання на платній основі є нижчим, ніж у бішкецьких університетах. У цьому навчальному закладі навчалися ще два киргизстанці. Одна з них – моя одногрупниця. Заняття ведуться українською мовою, яку ми освоїли у процесі навчання», – зазначила здобувачка.
Вона розповіла, що працювала у гуртожитку над своєю курсовою роботою в ніч, коли розпочався військовий конфлікт: «Мій гуртожиток знаходиться у Деміївському районі Києва. І тоді я почула гуркіт перших вибухів і сирен цивільної оборони. Коли ж почалися бомбардування, лампочки в гуртожитку почали згасати, а потім знову вмикатися. Почали вити безупинно сирени. Це страшне, невимовне видовище...».
Дівчина спочатку поїхала до Посольства Киргизстану, а ввечері до земляків, що жили на Оболоні (один із промислових районів Києва), бо подумала, що там буде спокійніше. Але 25 лютого у цьому районі розпочалися активні бойові дії. «Я не можу передати словами той страх, який ми відчували. Ми поспіхом зібрали речі і спустилися до одного зі сховищ, розташованих у цьому районі. Періодично виходили зі сховища, щоб подихати свіжим повітрям. Перебуваючи там, я відчула весь жах бомбардувань та обстрілів, й що несе людям сама війна. Особливо тяжко було на душі, коли плачуть маленькі діти й голосять люди похилого віку. Усі молилися богу, щоб ракета не потрапила до нашого сховища. І тоді ми побачили вперше бойову техніку, яка проїжджала вулицями Оболоні, від якої деренчали шибки на вікнах...», – згадує Гульдана.
Дівчина була вражена самовладанням і самоорганізованістю киян, тим, як українці холоднокровно трималися й не панікували попри внутрішній страх. «І їхня холоднокровність мені автоматично передалася. Я контролювала свої почуття, пригнічувала страх, щоби не показувати іншим свою слабкість», – зізналася студентка.
Коли район почав активно зазнавати бомбардування та обстрілів її вивіз звідти завгосп посольства Максат Аширбаєв. Шлях зайняв якихось півгодини, але для неї здався вічністю, яка, мабуть, запам'ятається на все життя. У посольстві Гульдана допомагала, працюючи на гарячій лінії, допоки не була огранована евакуація спочатку до Угорщини, а звідти до Киргизстану. «…Саме ця робота мене врятувала від депресії та страху, – каже дівчина. – Щодня батьки та друзі дзвонили по відеозв'язку. Я їх заспокоювала і надсилала різні історії в Інстаграм».
Гульдана з теплом і вдячністю згадує співробітників директорату Навчально-наукового інституту харчових технологій, які підтримували з нею постійний зв'язок і пропонували свою допомогу: «…вони мені постійно дзвонили. До останнього моменту співробітники деканату запитували, де я перебуваю і пропонували свою допомогу. Ця моральна підтримка мені давала додатково сили, щоб не впасти у відчай».
10 березня вранці Гульдана прилетіла до Бішкека. «Тільки коли вийшла з будівлі аеропорту «Манас», розслабилася та відчула себе у повній безпеці. А коли побачила батьків, я не змогла стримати сльози. Я щиро вдячна нашим дипломатам, які нас не кинули у біді, і просто добрим людям, які допомагали мені. Хочу висловити особливу подяку своїм київським викладачам за моральну підтримку. Я дуже сподіваюся, що незабаром настане мир у багатостраждальній Україні. І тоді я повернуся до улюбленого Києва, щоб зустрітися зі своїми друзями та успішно закінчити своє навчання».
