випускник механічного факультету НУХТ
Дмитро Сергійович Сова народився 20 листопада 1976 року в місті Києві. У 1984-1994 роках навчався у середній школі №158 міста Києва. Після закінчення школи вступив на механічний факультет Національного університету харчових технологій (нині – НУХТ), де здобув фах інженера-механіка.
Обравши справу свого життя, Дмитро продовжив родинну династію харчовиків. У харчовій промисловості працювали його батьки, два дядьки та старший брат. Після закінчення університету він розпочав роботу на підприємстві «Техмо», де займався ремонтом, монтажем, налагодженням та обслуговуванням обладнання для виробництва молочної продукції.
За роки праці Дмитро став одним із найкращих фахівців галузі. Його професійні знання, виняткова пам’ять, відповідальність і відданість справі здобули заслужену повагу колег та партнерів. Він брав участь у будівництві, модернізації та запуску більшості молокопереробних підприємств України, а також підприємств у сусідніх країнах. Водночас Дмитро був люблячим чоловіком і батьком, створив міцну родину, збудував власний дім та виховував трьох дітей, двоє з яких на момент його загибелі були неповнолітніми.
Повномасштабне вторгнення Російської Федерації в Україну кардинально змінило його життя. Уже 26 лютого 2022 року Дмитро добровільно став на захист Батьківщини у складі територіальної оборони Києва. Як і тисячі українців, він залишив мирну працю та родину заради захисту держави.
У перші місяці війни Дмитро брав участь в обороні столиці. Саме тоді українські захисники зірвали плани ворога щодо швидкого захоплення Києва, змусивши російські війська відступити з Київщини. Після успішної оборони столиці та звільнення північних областей України він продовжив військову службу на сході держави.
У складі свого підрозділу Дмитро пройшов найважчі ділянки фронту — Краматорський, Соледарський, Бахмутський та Кремінський напрямки. У цей період Сили оборони України вели запеклі бої, стримуючи наступ російських військ і поступово створюючи умови для звільнення тимчасово окупованих територій Донеччини та Луганщини.
Дмитро служив стрільцем 5-ї роти 131-го батальйону 172-ї бригади. Він не лише сумлінно виконував бойові завдання, а й постійно дбав про потреби своїх побратимів. За власні кошти придбав для підрозділу автобус, а завдяки підтримці родини та друзів військові отримали ще два автомобілі, біноклі, тепловізор та інше необхідне обладнання. Його допомога неодноразово сприяла успішному виконанню бойових завдань і збереженню життів українських воїнів.
На початку 2023 року одні з найважчих боїв тривали на Кремінсько-Сватівській лінії фронту. Після успішного звільнення українськими військами значної частини Харківщини восени 2022 року ворог намагався зупинити подальше просування Сил оборони України та втримати контроль над окупованими територіями Луганщини. Особливо запеклі бої точилися в районах Кремінної, Діброви, Червонопопівки та навколишніх лісових масивів.
Кремінські ліси стали одним із найнебезпечніших місць на фронті. Українські підрозділи діяли у складних зимових умовах, під постійними артилерійськими та мінометними обстрілами, відбиваючи штурми противника та не дозволяючи йому просунутися у напрямку Лимана і Слов’янська. Саме тут вирішувалася доля важливої ділянки фронту, від успіху якої залежали подальші дії зі звільнення української землі від російських окупантів.
3 лютого 2023 року під час виконання бойового завдання на Кремінському напрямку Дмитро Сова загинув унаслідок мінометного обстрілу. За офіційними даними, це сталося поблизу населеного пункту Діброва Сєвєродонецького району Луганської області. У низці джерел також згадується район села Долина, де в той час проходила смуга бойових дій. Отримані поранення виявилися несумісними з життям.
Загинувши на передовій, Дмитро до останнього подиху виконував свій обов’язок перед Україною, захищаючи право свого народу жити на власній землі у вільній і незалежній державі.
Похований Дмитро Сергійович Сова на Алеї пам’яті захисників України в Ірпені. За мужність, самопожертву та вірність військовій присязі йому посмертно присвоєно звання «Почесний громадянин міста Ірпінь».
На знак вдячності та вшанування пам’яті Героя 2 лютого 2024 року на фасаді середньої школи №158 міста Києва, де навчався Дмитро, було відкрито меморіальну дошку.
Побратими так згадують про Дмитра:
«Чорик» Влад Ткаченко:
«Що я хочу сказати за свого побратима Сову Дмитра – найдобрішої душі була людина! Ніколи нікого не кидав у скруті, віддавав останні штани. ЛЮДИНА слова і діла! І це він показав ще при обороні Києва. Перед виїздом на Донбас нас тренували і пі..ри зробили затяжний обстріл нашої локації приблизно на 1,5-2 години. Добре хоч якісь рови і ями були. І коли хтось крикнув «300!» Діма підвівся з укриття і кинувся на допомогу, за що йому від командира була догана, а від побратимів і лікаря велика пошана. Вже на Донбасі коли ми застрягли в Серебрянському лісі на захисті останньої електростанції (замість трьох діб два тижні без підкріплення і провізії) Сова збирав дощову і росяну воду, гриби, знаходив пайки попередніх груп і завдяки його діям ми змогли протриматися до потрібного часу. Завжди допомагав нашим воякам, не зважаючи на втому чи хворобу. Він був нашим оберегом з неба на землі, за що йому велика пошана і вічна пам'ять у наших серцях».
«Панас» Денис Панасюк:
«Якщо говорити про мого побратима Дмитра Сову, то це була людина з когорти відважних, розумних, відданих родині і країні, вірних обов'язку і своєму слову. Мені дуже пам'ятні два епізоди, які його характеризують. Перший спогад: нічна перестрілка в лісі. Один з моїх побратимів бачить в тепловізорі силует людини, в яку стріляють, а той навіть не пригинається. Тоді він сказав мені, що таким безстрашним може бути тільки Сова. Як з'ясувалося потім це саме він і був. Другий спогад: З лютого 2023 р. після мінометного обстрілу я і Діма отримали важкі поранення. У Діми були важкі осколкові поранення і контузія. Видно було, що йому було дуже боляче, але він зціпив зуби і перемагаючи нестерпний біль, підвівся і сказав, що його нести не треба, сам вийде на евакуацію. Ми йшли пішки два кілометри до машини, потім машина летіла по горбах і ямах. У такі моменти було дуже боляче, але він не переставав жартувати. Ми так і їхали, сміючись з Діминих жартів, а сльози текли від болю. Його неймовірна стійкість і щира посмішка назавжди в моїй пам'яті. Мав честь служити поруч з таким надійним воїном».
Життєвий шлях Дмитра Сови є прикладом професіоналізму, відповідальності, людської гідності та справжнього патріотизму. Він належав до тих людей, які в мирний час будують і розвивають країну, а в час випробувань без вагань стають на її захист. Світла пам’ять про нього назавжди залишиться в серцях рідних, друзів, побратимів, колег, випускників Національного університету харчових технологій та всіх, хто шанує подвиг захисників України.
Вічна пам’ять Герою-захиснику!