Випускник Національного університету харчових технологій.
Дмитро Олександрович Дяченко народився 19 січня 1992 року в місті Києві. У 2009 році закінчив середню загальноосвітню школу № 174. З дитинства був різнобічно обдарованим: навчався грі на фортепіано, займався танцями, захоплювався спортом, особливо баскетболом. Ці захоплення виховали в ньому наполегливість, дисципліну, працелюбність і вміння працювати в команді.
Після закінчення школи вступив до Національного університету харчових технологій, який успішно закінчив у 2015 році. Саме в університетські роки формувалися його професійні знання, світогляд, відповідальність, повага до праці та усвідомлення свого обов'язку перед суспільством і державою.
Завершивши навчання в університеті, Дмитро працював, будував професійне та сімейне життя. У 2021 році він одружився. Найбільшим щастям молодої родини стало народження 10 червня донечки Вікторії. Її поява наповнила життя молодого подружжя новими мріями, турботами й надіями. Як і тисячі молодих українців, Дмитро прагнув працювати, реалізувати свої професійні знання, бути корисним своїй країні та будувати власне майбутнє. Проте, війна жорстоко обірвала мирне сімейне життя, залишивши доньці пам'ять про батька, який віддав своє життя за свободу України.
24 лютого 2022 року, після початку широкомасштабного вторгнення російської федерації, Дмитро Дяченко добровільно став на захист Батьківщини. Він вступив до лав територіальної оборони та проходив військову службу у складі 250-го окремого батальйону територіальної оборони на посаді гранатометника. Виконував бойові завдання із захисту України, забезпечував вогневу підтримку свого підрозділу, брав участь в оборонних діях і разом із побратимами стримував наступ російських військ.
У другій половині липня 2022 року підрозділ, у якому служив Дмитро Дяченко, був залучений до виконання бойових завдань на одному з найнебезпечніших напрямків фронту – поблизу села Покровське Бахмутського району Донецької області. У цей час Бахмутський напрямок став одним із головних напрямків російського наступу після захоплення Лисичанська. Противник намагався прорвати українську оборону, захопити Бахмут і встановити контроль над важливими шляхами сполучення. Район Покровського перебував під безперервними артилерійськими, мінометними та авіаційними ударами, а українські захисники в надзвичайно складних умовах стримували переважаючі сили ворога, не дозволяючи йому реалізувати свої наступальні задуми.
Виконуючи військовий обов'язок і залишаючись вірним військовій присязі, 25 липня 2022 року Дмитро Олександрович Дяченко загинув поблизу села Покровське Бахмутського району Донецької області. Йому було лише тридцять років. Похований на Лук'янівському кладовищі міста Києва.
Життя Дмитра Дяченка обірвалося тоді, коли попереду були роки праці, професійного зростання, здійснення задумів і планів. Як і тисячі молодих українців, він здобув освіту, будував власне майбутнє та прагнув бути корисним своїй державі й суспільству. Вирішальним випробуванням його покоління стала війна, і в цей визначальний момент він зробив свідомий вибір – стати на захист України.
Його життєвий шлях є прикладом громадянської відповідальності, мужності, честі та відданості Українській державі. Найвищою ціною – власним життям він захистив право українського народу жити на рідній землі, вільно навчатися, працювати, виховувати дітей і будувати майбутнє незалежної України.
Подвиг Дмитра Олександровича Дяченка отримав високе державне визнання. За мужність, самовідданість, незламність духу та вірність військовому обов'язку його посмертно удостоєно ордена «За мужність» ІІІ ступеня. Державна нагорода є свідченням високого визнання його жертовного служіння Батьківщині, а найвищою відзнакою для Героя завжди залишається вдячна народна пам'ять. Саме вона передаватиметься від покоління до покоління, нагадуючи про людей, які без вагань стали на захист України в найтяжчий час її новітньої історії. І ця висока державна нагорода стала символом вдячності Українського народу своєму Захисникові, який віддав найцінніше за свободу, незалежність і майбутнє України.
Відтепер ім'я Дмитра Дяченка назавжди належить когорті Українських Захисників, що ціною власного життя відстояли право Української держави на свободу, незалежність і власне майбутнє. Його подвиг назавжди вписаний в історію України як приклад мужності, честі, незламності та безмежної відданості своєму народові.
Світла пам'ять про Дмитра Дяченка назавжди залишиться і в історії Національного університету харчових технологій. Його ім'я з глибокою шаною зберігатимуть у своїй пам'яті керівництво університету, професори, доценти, науковці, викладачі, аспіранти, студенти, працівники, випускники та всі, хто мав честь навчатися й працювати в університетській родині.
Меморіальна сторінка, присвячена Дмитру Дяченку, стане невід'ємною частиною літопису університету, свідченням вдячності університетської спільноти своєму випускникові та джерелом історичної пам'яті для майбутніх поколінь. Вона нагадуватиме, що історія університету твориться не лише науковими досягненнями та професійними звершеннями, а й жертовністю його випускників, які в найтяжчий час стали на захист своєї держави.
Поки в Національному університеті харчових технологій навчатимуться студенти, працюватимуть викладачі, науковці та виховуватимуться нові покоління фахівців, житиме вдячна пам'ять про випускників і працівників університету, які віддали своє життя за свободу, незалежність і майбутнє України. Їхній подвиг навіки залишиться моральним дороговказом для університетської спільноти, а їхні імена назавжди будуть закарбовані в літописі університету та в пам'яті Українського народу. Держава пам'ятає! Університет пам'ятає! Пам'ятає український народ! Герої не вмирають! Вони живуть у пам'яті поколінь!
Вічна пам'ять! Вічна слава Герою!