Відгук офіційного опонента на дисертацію, його виступ на засіданні спеціалізованої вченої ради є необхідними елементами творчих дебатів на захисті дисертації, формою атестації наукових кадрів та ознайомлення академічної спільноти з новітніми здобутками науковців. Від ретельності експертизи, аргументованості й повноти висновків опонента великою мірою залежить оцінювання дисертації, об'єктивність рішення щодо присудження наукового ступеня.
Критичний і водночас виважений підхід до дисертації – головний критерій високого професіоналізму офіційного опонента й доконечна умова конструктивної дискусії під час захисту. Праця опонента, на відміну від наукового керівництва дисертацією, більш обмежена в часі (лише 1-2 місяці). Тому для вченого, якому довірили опонування, це своєрідний «квест» або й «мозковий штурм» – уміння за короткий термін осягнути головні положення роботи, виявити усі її позитивні та негативні сторони і насамкінець узгодити всі ці моменти у відгуку.
Спостерігаючи за діяльністю спеціалізованих учених рад, можна скласти більший чи менший за наповненням глосарій сленгу, яким зазвичай науковці користуються в кулуарах. Є там свої лексеми й ідіоми, і одна з них – «грізний опонент». Незалежно від того, чи буде науковець доброзичливим до свого молодого колеги, чи буде він більш вимогливим – усе одно «грізний».
Проте у Василя Соловія, який захищав теоретико-літературну дисертацію «Українська лірика 1990-2010-х років: метрика, ритміка, строфіка, фоніка» в Інституті філології КНУ імені Тараса Шевченка 17 травня, обидва офіційні опоненти виявилися «грізними» в лапках, але ніжними за характером – жінками. Доктор наук Наталія Науменко, професор кафедри іноземних мов професійного спрямування нашого університету, та кандидат наук Надія Гаврилюк, науковий співробітник Інституту літератури НАНУ ім. Т. Шевченка. Обоє вчені-віршознавці й водночас поетеси. Перша – фахівець із верлібру, друга – з поліметричної структури вірша. Ставлення їх до науки можна передати назвами їхніх знакових поетичних книг: «Необроблений смарагд» Наталії Науменко та «Долання меж» Надії Гаврилюк.
Отже, 17 травня у захисті дисертації Василя Соловія було й оброблення смарагдів, і долання меж… Між поезією вільною й метричною. Між «чоловічим» і «жіночим» способами осягнення світу в поезії. Між недоліками й перевагами роботи, що їх кожен із опонентів помічає та трактує по-своєму. Цілком відповідно до новітньої парадигми наукового спілкування, згідно з якою зауваження має супроводжуватися заохоченням.
«Критикувати треба те, що вселяє надію». Так писав француз Альфред де Мюссе.
«Справжній критик детальніше зупиняється на перевагах, а не на недоліках». Так його міг би доповнити англієць Джозеф Аддісон.
«Якщо є дискусія – значить, наукова робота відбулася». Так, слідом за багатьма українськими та зарубіжними науковцями, можуть стверджувати Наталія Науменко та Надія Гаврилюк. Адже український вірш, зокрема й останніх трьох десятиліть, – це витончений ажурний міст між минулим і майбуттям, створений люблячими й талановитими руками, неповторний у своїй елегантності. У ньому, за висловом неперевершеного Максима Рильського,
«…ні марній позолоті,
ні всяким викрутам тонким
немає місця, як підлоті
у серці чистім і палкім».
І сам вірш, і його дослідження вимагають від автора дивовижної інтуїції, дуже тонкого відчуття поетичної інтонації, перебігів внутрішнього ритму думки. Очевидно, що Василь Соловій, як і багато молодих дисертантів сьогодення, і сам намагався йти від тексту, і своїх реципієнтів – наукових керівників, офіційних опонентів, членів спеціалізованих учених рад – закликав відчути в «оманливих оркестрах» величезної кількості віршових творів, явлених у друкованих виданнях і на Інтернет-сайтах, саме ті ноти, потрібні для творення рельєфного образу справжньої поезії, в якій «словам тісно, а думкам просторо».
