Мистецтво одного села

14 вересня 2017

Два роки тому в Інтернеті пройшло повідомлення, що восьмого вересня над Нью-Йорком бачили подвійну веселку, – невідомо, що сказали б автори новин, якби побачили подвійну веселку не десь у небі, а посеред вулиці Богдана Хмельницького? Біля Музею літератури, під час виступу фольклорних ансамблів – чоловічого вокально-інструментального «Подільські музики» та жіночого хорового «З роси й води», що їх ураз обступила ціла юрба допитливих із фотоапаратами та смартфонами!

Саме восьмого вересня відкрився вже чотирнадцятий за порядком фестиваль «Мистецтво одного села», який проводять вінницькі митці – аматори та професіонали. Досі активну роботу в напрямі відродження та розвитку народних промислів задля знайомства з ними широкого загалу України – та й інших держав – веде лише Вінницька область. І цього року естафету перейняло село Щітки Вінницького району.

У затишній актовій залі Музею літератури розташувалася по-справжньому веселкова виставка. Вишивка, кераміка, а також традиційні для Щіток лозоплетіння та виготовлення різних за призначенням – і функціональним, і естетичним – виробів із рогози: саме вони, ці вироби, й уславили село під Вінницею. На почесному місці стояв неймовірно красивий Дідух, виготовлений із пшеничних колосків, волошок, безсмертнику та маківок, а у його підніжжі… Дивина! Сплетений із рогози індик, просто як справжній, клює золоті зерна! А там далі колами-покотьолами грають на стінах керамічні тарелі, розписані квітами-зелами, жолудями, жар-птицями… і навіть совами – одвічними символами мудрості, зокрема мудрості вінничан, якою вони й приїхали поділитися з нами, киянами.

Під час урочистого відкриття виставки співробітниця Музею літератури Галина Олексіївна наголосила: «Є два види роботи важкої й водночас достойної – на землі та під землею. Представники першої – хлібороби, представники другої – шахтарі. Кожен із них робить свою справу, і кожен несе свою лепту у всезагальну скарбницю народних традицій. Сьогодні ми знайомимося саме з традиціями подільських хліборобів. У їхніх мистецьких витворах лейтмотивами є пишні троянди, наливні яблука, важке хлібне колосся, а вони – таємні коди, послання до наших дітей, онуків і правнуків, заклик любити й берегти рідну природу, свої звичаї.

Сподіваємося, що коли-небудь відбудеться знайомство і з мистецькими набутками інших сіл – і ближніх, і дальніх. Адже, як відомо, саме село, сільські мешканці були й лишаються хранителями давньої культури кожної нації. І професійне мистецтво завжди живиться з народних джерел. Це треба мати на увазі нам усім.

Ми йдемо до Європи, будуємо свій модерний дім, у якому буде процвітаюча економіка, розвинене громадянське суспільство, – і це поставить нас водноряд із провідними країнами. Саме красою буття ми станемо цікавими європейцям – творцям сучасного модернізованого простору».

Водночас не забуваймо, як високо видатні діячі Європи різних часів цінували саме українське мистецтво. Йоганн Гердер, Пабло Пікассо, Федеріко Фелліні… Вони творили кожен свою культуру, але не скупилися на щирі, теплі слова про наших митців – Тараса Шевченка, Лесю Українку, Катерину Білокур, Олександра Довженка, Миколу Леонтовича та багатьох інших, котрі також живилися з цілющого джерела народних промислів і мистецтв. І тому, як підсумувала Галина Олексіївна, «нехай кожне серце сповниться гордістю за те, що ми – українці».

Надалі слово взяла Тетяна Омелянівна Цвігун – куратор мистецьких колективів Вінниччини. Передусім вона нагадала присутнім, що саме Поділля у середовищі науковців уважається витоком української культури. Так, є дніпровська Петриківка з її унікальним розписом, полтавська Опішня та чернігівська Ловинь із їхніми квітучими глечиками й тарелями, верховинський Космач із його барвистими писанками (за висловом поета Ігоря Калинця, навіть Сонце на Великдень «у Космачі розписане»)… Але на Вінниччині це все також є – і вишивка, і кераміка, і писанки, і розпис. Але те, що є тільки тут, – це рогоза. Понад вісім тисяч років побутує це мистецтво, зокрема й на теренах нинішніх Щіток. Рогозяні вироби супроводжують усе життя подолян – на рогозянках (підстилках) народжували дітей, ці ж підстилки правили й за поховальні мари; з рогози плели колиски та кошики, а також – за сучасною термінологією – «екологічно чисте» взуття, котре часто купують іноземці як український сувенір. І в цих виробах, за словами доповідачки, – «енергетика тисячоліть», прадавня технологія, яка й до сьогодні жива.

Промову Тетяни Омелянівни дуже доречно й, головне, образно продовжив професор філології та поет Станіслав Станіславович Гординський. Так, сказав він, ми справді прагнемо до Європи, але подивімось на реалії – у їхніх державах уже нема того, що досі є у нас. Так, рівні дороги, якісні харчові продукти, високі стандарти освіти, – але хіба часто побачиш у продажу вироби народних майстрів? Або на місцевому радіо чи телебаченні почуєш виступ фольклорного колективу?.. От у чому запорука унікальності України як майбутнього члена Європейського союзу, – узгодити у світогляді всіх і кожного розумові та чуттєві складники; розбудувавши нові технології, зберегти притаманне змалку всім образне світобачення. А рушієм цього й стане відродження та примноження давніх мистецьких традицій. 

Виступив і подолянин із діда-прадіда – уродженець Шаргорода, член Національної спілки письменників України Петро Перебийніс, привнісши в розмову ще більший струмінь поетичності: «Запахло в залі подільським яблуневим садом, повіяло теплими подільськими вітрами, – притому що в Києві сьогодні навіть збиралося на дощ. Уся краса Поділля не може вміститися в цій залі! Щоразу під час цієї культурно-просвітницької акції ми бачили щось оригінальне у доробках кожного з чотирнадцяти сіл, але нині маємо нагоду пересвідчитися – не можна не пишатися Вінниччиною! Погляньте, – звернувся Петро Мойсейович до присутніх, – дорослі говорять, а діти тим часом плетуть».

І справді, попід стіною троє школяриків старанно займалися творчістю: двоє хлопчиків робили основу для кошиків, кожен біля свого верстата, – мов досвідчені ткачі, прибивали бердами кожне стебло, аби й шпаринки в майбутньому виробі не було; а дівчинка то одному, то другому готувала чергову рогозину.

«І так буде завжди: світ стоятиме, доки вони – плестимуть!»

Та всіх заінтригував сільський голова Щіток Дмитро Олександрович Науменко: окрім слів подяки працівникам музею та відвідувачам, він запросив нас до свого села, де наступного року відкриють пам’ятник… кошикові! Так, якщо у Полтаві є пам’ятник галушці, у Ніжині – огіркові, одним словом – тому, що стало «брендом», візитівкою того чи того населеного пункту України, то чого б не увічнити й кошик, хоча б у маленькому селі? Адже він того вартий – і як універсальний ужитковий виріб, і як неодмінний атрибут церковних свят, і як символічний аналог колиски…

Підсумком кожної доповіді, незалежно від її змісту та стилю, стали слова: «У Європу ми маємо йти – українцями!»     

Тому всіх небайдужих, які черпають натхнення в рідній культурі, запрошуємо відвідати неповторну виставку «Мистецтво одного села» в Музеї літератури на вулиці Богдана Хмельницького. Вона триватиме до 6 жовтня.  

 

Наталія Науменко

професор кафедри гуманітарних дисциплін

    СТРІЧКА НОВИН